Vasilevsky Urbex
Зроблено в FoxType
Занедбаний Морозівський вугільний кар'єр
Подорожуючи Україною, досліджуючи безліч занедбаних індустріальних об’єктів, просто не можна було не потрапити на територію колишнього Морозівського кар’єру, який розкривав не лише красу такого масштабного об’єкту, а й приховував у собі покинуті роторні екскаватори. Саме ці гігантські машини і були нашою метою, дослідження яких вклалося у 2 поїздки, яких явно нам не вистачило.
Ідея з кладовищем
Вивчаючи карту і доступну інформацію, стало зрозуміло, що територія кар’єра охороняється, і спокійно лазити, знімати і досліджувати нам ніхто не дасть. Щоб підібратися ближче до техніки і менше витрачати час на «трансфер» вирішено було заїхати на територію машиною, через КПП, попередньо залишивши її там «під охороною».
Для реалізації такого зухвалого плану приглянулося старе місцеве кладовище і легенда про «прабабусю», за допомогою якої ми з легкістю потрапили на територію. Важко сказати, повірили нам чи ні, але охоронцеві не хотілося потрапляти в незручне становище, заборонивши навести могилу вигаданої прабабусі.
Але щастя тривало недовго, – нас виперли з ганьбою, після геніальної ідеї оглянути кар’єр з вишки, розташованої на покинутій електропідстанції.
Дослідження території
Я дуже сподіваюся, що ми ще раз зберемося і завершимо нашу пригоду…
Оскільки територія кар’єру величезна, одразу стало зрозуміло, що одним днем тут не обійтися, і це було провальне розчарування. Не можна просто проїхати 200 км в один бік, глянути на один екскаватор, пройтися занедбаною промзоною кар’єра, що охороняється, і повернутися назад у Дніпро. Виявляється можна!
У першу поїздку нам вдалося побувати тільки на території промзони, з якої на іншій стороні виднілися ті самі екскаватори. Сама територія являє собою комплекс адміністративних будівель, а також майстерень, про які з упевненістю можна сказати, що це було серце всього кар’єра, звідки не тільки курирувалася робота робітників, а й обслуговувалося і лагодилася вся техніка, яка була у використанні.
На жаль, більше сказати нічого не можна, – все розграбовано. Спорожнілі будівлі, розкидані запчастини територією, з живого куточка тільки будка охоронців і порожні собачі миски.
Що собою являє Морозівський кар'єр
Морозівський кар’єр, правильніше сказати розріз, розташовується в Олександрійському районі Кіровоградської області, з’єднуючи своїм пластом село Новоселівка і Морозівка, недалеко від населеного пункту Пантаївка. Тут на величезній затопленій території завдовжки близько 5 км затопленої частини (вимірював за допомогою гугл карт), явно видно весь шлях легендарних занедбаних екскаваторів, заради яких і їдуть любителі екстремального відпочинку.
Розробку покладів бурого вугілля розпочали у 1970 році, і продовжували 39 років, до 2009 року, доки власник в особі відкритого акціонерного товариства «Державна Холдингова Компанія “Олександріявугілля”, не зупинив роботи. А причиною зупинки стало відключення електрики через величезні борги перед енергокомпанією.
Наслідками накопичення настільки великих боргів, які призвели до відключення, може бути кілька, – спеціально збанкрутували підприємство, споживачі вугілля не розраховувалися вчасно, відтак наростали затримки з виплат і розрахунків, або ж вартість вугілля була настільки низькою, що не покривала витрати на його видобуток. Що стосується останнього варіанту, то відповідь криється в самій марці вугілля.
Буре вугілля за радянською класифікацією належить до марки «Б», найчастіше призначене для теплових електростанцій і вирізняється низькою температурою згоряння, підвищеною вологістю і дешевизною на ринку енергоносіїв. Як мені здається, саме в цьому і криється розгадка банкрутства «Олександріявугілля», навіть за того, що видобуток вугілля сягав мільйона тонн на рік.
«Прямо банально смішно, – відключили електрику, що виробляється на теплоелектростанціях, паливом для яких і є це ж буре вугілля (Детальніше про буре вугілля)
Оскільки глибина залягання копалини становить від 10 до 100 метрів від поверхні, видобуток здійснювали відкритим способом, для якого і служили ці величезні машини, зрізуючи пласт за пластом цінного енергоносія.
Які екскаватори були, а які залишилися?
З різних відкритих джерел стало зрозуміло, що під час розроблення розрізу використовували найрізноманітнішу техніку, яку можна розділити на кілька частин, а саме:
- Найбільші та найпродуктивніші екскаватори ЕРШР-1600 і ЕРШРД-5250.
- 3 крокуючі драглайни ЕШ 6/45.
- Німецькі трофейні екскаватори – DS-1000 і DS-1500.
- Крокуючий відвалоутворювач ОШР-5000.
- Трофейний німецький транспортно-відвальний міст, вивезений з Німеччини (м. Брегвітце) по закінченню Другої Світової (зрізаний давно).
- Допоміжна техніка (тепловози, електровози, самоскиди і конвеєри).
Наразі, точніше на літо 2021 року, ще є що подивитися, принаймні хлопцям з Dnipro Stalker вдалося це зробити і на кількох екскаваторах вони побували (фото вище). Також додам і кілька старих фотографій, знайдених у просторах інтернету.
Що буде з Морозівським кар'єром?
Виходячи з моєї особистої думки, то історія цього кар’єра вже закінчена. Ходили, звісно, різні чутки про рекультивацію, рефінансування, залучення китайських інвесторів тощо, але за великим рахунком, усі ці теорії – не більше ніж сподівання колишніх працівників підприємства на повернення до колишньої роботи, адже з 70-тисячного населення найближчих селищ на кар’єрі було задіяно ні багато, ні мало близько 15 000. Що стосується всієї тієї спадщини, яка залишилася, – вже не врятувати.
Частина обладнання пішла на переплавку у вигляді металобрухту, частина обладнання та комплектуючих були зняті і використані для роботи в інших екскаваторах і кар’єрах, а корпуси і конструкції стали домівкою для риб на дні кар’єра.
З розвитком нових технологій і поступового відходу від ідеї використання викопного палива, я дуже сумніваюся в рентабельності продовження розробки цього пласта.
Пригоди очима інших учасників групи
Їхали ми туди довго, криворізька траса гарно лежить, їхать тихо. А вже далі дорога більше схожа на поверхню місяця. Проїхавши 200 км припаркувалися ми у селі Діброви, що за 6 км від об'єкта. А вже далі, полями рухались до цілі. Прибули десь о 11:00, і як по розкладу агрономів на полях була пітьма. То ж ми, як справжня розвідка вирішили йшли смугами посадок. Це було зроблено так, щоб ніхто не запитав “а хулі ми тут лазим”.
Тож ми проходили поля, не навпростець, а прям через густі усадження які поділяють поля. Там тобі, усе що душа побажає — кліщі, павуки, миші, змії. Одним словом — пісня. Я спочатку пішов першим, радо і впевнено рухаючись до цілі. Ви собі уявити не можете яка це була помилка. Я вжитті не бачив такої кількості павутини, при тому не аби якої павутини, ця була дуже пружка і міцна. Тож поки я відривав від свого обличчя та волосся павутину, хлопці вигадали: йти та махати палкою перед собою, збираючи цю солодку вату.
Останнє поле було кукурудзяним, а за ним вже пригірок. Піднявшись ми побачили кар’єр у всій його красі. Правда стояти на пагорбі було не найкращою ідеєю, тому ми швиденько почали спуск, щоб не спалитись. Нарешті спустившись з нього схилом, можна було починати розпаковку. "У нас з собою було..." Насос, надувний матрац, надувне ліжко, ліхтарики, підводна камера, похідні інструменти та пайок.
Я, Фара, Мотузка та Синоптик качаємо матрац, відлякуємо змій, та вдивляємось в горизонт чи не було "запалу". Справу зроблено, час у воду!
Перед нами відкрилась гладь затопленого кар'єру, з якого визирали промислові монстри. Першим був крокуючий роторний екскаватор ЕРШРД-5250, одразу за яким ховався його брат ОШР-5000. Обидва з АЗОВМАШу. Було таке відчуття, що вони живі. Неначе тут стояли завжди, господарі Морозівського кар'єру. Горіло сонце та у далечині протилежного берегу виднілись цеха колишнього підприємства “Олександріявуголь”.
Колись тут був справжній промисловий оркестр, а тепер така тиша, що можна почути, як в сусідньому селі комбайнер перднув. Ми розглядаючи ці пейзажі починаємо підготовку до спуску у воду. Я та Мотузка зняли усю свою одежу залишивши тільки труси, Фара перевдягнувся у козирні плавки, і ми запхали усе у пакет. Я передав пакет Синоптику, він вкинув усе у пакет, та дивиться на мене. Я кажу йому:
— А трусів у тебе нема?
Він каже: — нема! Але в мене є ідея…
І вдягає на свій спітнілий зад та спітнілий орган сміттєвий пакет на 5 літрів. Напівпрозорий, сміттєвий, небесного кольору пакет. Ми позалазили на матраци. Я, Фара та Синоптик пливли на великому матраці. Розгрібаючи трясовиння, та поступово наближались до першого крану. Великий роторний гігант. Його масив тиснув на нас своєю величчю. Пакет на дупі Синоптика перетворився у теплицю, і він постійно прискорював гребти "бо напікає". Тим часом вже давно обігнавши нас Мотузка, на своєму односпальному — швартувався біля нижньої рубки машиніста.
Ближче до крана вода була смолянистою, з характерними плямами веселки на воді. Чіпляючись за пірила зовнішніх східців, я зрозумів — як його багато ще під водою. Мокрими ногами ступаючи на залізні сходи, вітання цього монстра мені були колючими на дотик. Чіпкі та трішки гострі сходи, не були розраховані для того, щоб по ньому лазили напівголі сталкери. Нас охопило відчуття неймовірної радості, та вражень, що ми зайшли на дах нижніх поверхів.
Оглядаючи нижні поверхи, робочі комірки, та технічні приміщення мені здавалось ми тут будемо тиждень його оглядати. Через те що він стояв фактично на воді, не покидало відчуття що ми на якійсь нафтовій станції у відкритому океані. Тридцять сім метрів над водою лише одного з них, а ми годину дивимось лише нижні поверхи ще не підіймаючись. Мабуть, це ми відчули всі разом, і прийняли рішення розійтись врізнобіч, щоб краще усе оглянути. Я вже добряче подумав, щоб перевзутись, бо до моїх ніг прилипала іржа та мастило... Не кажучи вже про те, що увесь метал почав нагріватись на сонці.
От, тепер усе стало набагато краще! Перевзутий я, бігав по цьому гіганту як навіжений. Ця локація місцями була така захоплива, така неповторна. Ми почали підійматись на головну стрілу першого крану, з якої відкривався ще кращий вид. Ми бачили якийсь шифер, ледь визираючу стрілу ЕШ 6/45, та різну техніку. А прям під нами був неймовірний роторний ковш, в пазурах якого вже ріс багаторічний очерет.
Одне наганяло суму на всіх, оглядаючи кран складно було не помітити, що його потроху почали розбирати на деталі. То там відрізали, то тут. Десь не було кабеля, а десь зрізаний мотор електроприводу. Здогадки було очевидними. У цього об’єкту є охорона, і навряд їм добре платять. Та і до цивілізації тут далеко. А якщо тут щось пиляти, або працювати газовою різкою, це почує вся околиця. Тож це могла робити тільки охорона.
Набігавшись по роторному, ми почали спускатись до матраців з піку стріли велетня, саме тоді я побачив що під водою є не тільки техніка, а ще велика адміністративна споруда.
— Тіпи! Нам точно треба шукати спорядження аквалангістів та їхати сюди ще! Підводний сталк це новий етап нашого клубу! (Так сказав я та загорівся планами на наступну поїздку вже зараз.)
Ми пострибали на матраци, та відштовхнувшись — попливли до наступного. Швартанулись ми м’яко, ОШР-5000 був схожий на справжній піратський корабель. Через нього проходила гігантська смуга подачі ґрунту. Того самого ґрунту який копав його брат. Задача цього гіганта просіювати його та висипати на обвал(гору відпрацьованого ґрунту). “Палуба” тут справді широка, в порівнянні з іншим краном. Я подивився на стрілу, і прикинув як довго туди підіймаюсь.
Десь у цю хвилину, пригода того дня, почала обертатись поступово в особисте фіаско. Мене почало морозить, і я пішов шукати свої речі. Одразу після цього схопило живіт. Поки хлопці підіймались в гору зі словами “Ну шо ти? з нами чи не?” я шукав очима де тут туалет. Мабуть, у підсобних приміщеннях. Забігши туди я побачив 2 балони, та газову різку, болгарку, та місце від багаття. А трішки далі стояв знятий звідкись унітаз. Довго думать не прийшлось, як то кажуть — підпирало. Граючи своєю жопою на цьому тромбоні, я зрозумів — це база металорубів. Зробивши свою брудну справу я вийшов знову на “палубу”, підняв очі, та побачив що хлопці вже на піку стріли. Однією з тих що тримали троси. Мабуть, я б почав заздрити, що зараз не там, але у мене почалась друга хвиля. Тільки тепер це була блювота. Уся ця двіжуха тримала мене, хвилин 20, яку побачив Фара. Це був сонячний удар. Я так знатно помітив територію, що іншим теж ставало зле. Фара зібрав хлопців, та усі почали закруглятись.
Якось мене заштовхали на матрац, потім на пригірок берега. Де вже ми поділились на пари. Синоптик та Мотузка пішли до машини вже навпростець, а Фара вів мене через кукурудзу. Я вам скажу ця кукурудза запам’яталась нам обом ще надовго. Я тримався за рюкзак Фари, на мені теж рюкзак до якого прив’язаний пакет АТБ. Сил майже не було того я йшов з закритими очима. В голові думка — “цей день просто треба дожити”. Великі, важкі, товсті качани які б’ють нас то по обличчю, то по ногах, а іноді по яйцях. Це не порнохаб. Це реальність мого страждання.
Напівшляху до машини, ми зустріли мужичків на москвичу. Я попросив в них попити, та їм здається дав якісь гривні шо в кишені були, ми потеревенили. Тим часом до нас під'їхав Синоптик, і ми вирушили додому. Одне скажу точно, що мене Синоптик бісив, і ще не зупинявся коли я хотів стати поїсти, але це вже взагалі інша історія.
Це був початок осені 2021 року. Наступну подорож ми планували на літо 22-го. На початку 22-го почалось кацапське вторгнення, і усе сталкерство відійшло на дуже далекий план.
Отже, моя розповідь про цю поїздку. Це було ще до війни, наскільки я пам’ятаю. Ми вирішили їхати до Кіровограда. Все почалося рано вранці: Синоптик (ім’я, на жаль, не пам’ятаю) зібрав нас по району своєю машиною, і ми вирушили в дорогу. Початок подорожі був багатообіцяючим, адже ми їхали у протилежному напрямку, а Синоптик казав: «Так буде коротше». У результаті це додало 30 хвилин до маршруту. Особливо акцентую на цьому увагу, бо мене це тоді страшенно розізлило 😀
Дорога туди минула досить швидко. Ми обговорювали саму поїздку та розмовляли на різні теми.
Точка висадки у нас була в полі, і другий момент, який мене дратував, — це те, що ми припаркували машину страшенно далеко від самого кар’єру. Чомусь усі вирішили, що інакше нас хтось помітить. Ну гаразд. Ми вивантажилися, перевдягнулися, дістали все спорядження, камери, зарядки, пакети та матрац, який замінив нам човен. Стояла шалена спека, і ми вирушили пішки в бік кар’єру, залишивши машину в кущах.
Ми перейшли ґрунтову дорогу, пройшли вздовж поля до лісосмуги й рушили нею. Йти по лісосмузі було не дуже приємно: там було сотні павутин із павуками, які були всюди — знизу, зверху, з боків. Доводилося збивати павутину палицями, щоб пройти. Іноді павуки падали на голову. Ми йшли хвилин 20–30, а потім вийшли в пусте поле й пішли вздовж нього.
Зрештою ми підійшли до кукурудзяного поля, і обійти його було неможливо, бо кар’єр був прямо за ним. Тож ми пробиралися між кукурудзяними стеблами, які іноді били по ногах, обличчю, і, по яйцях. Це поле здавалося нескінченним, і ми дуже довго ним ішли. Весь шлях в один бік зайняв близько години.
І ось, нарешті, коли ми дісталися до кар’єру, то побачили екскаватори вдалині. Ми почали пробиратися до них, шлях тепер ішов вниз по схилу. Коли ми підійшли до води, то почали перевдягатися й надувати матраци. Попри шалену спеку, вода на той момент була ще досить крижаною. Нас було четверо: троє на матраці й один на колі або на подушці — точно вже не пам’ятаю. Окрім цього, Синоптик порвав плавки або забув їх удома, і він нічого кращого не придумав, як одягнути пакет замість трусів. Іноді це було смішно, бо саме той випадав, але в цілому це не завадило нам допливти до першого екскаватора з двох.
Вивантажившись, ми почали все оглядати, знімати відео, фотографуватися, лазити по екскаватору. Це було дуже круто.
На екскаваторах нічого особливого не відбувалося. Ми милувалися краєвидами й робили фото. Але коли ми перепливли до другого, Вагону стало погано. Напевно, далася взнаки довга дорога під сонцем. Він усе заблював у машинному відділенні, і ми вирішили, що пора повертатися до машини.
Синоптик знову натягнув пакет на те саме місце і ми попливли до берега. Ми зібрали речі, передяглися й вирушили назад через кукурудзяне поле. Ураховуючи, що Вагону було дуже зле, ми розділилися: хлопці пішли вперед, щоб під’їхати машиною ближче, а ми з Вагоном повільно пробиралися кукурудзяними стеблами.
Через те, що машину залишили далеко, зворотній шлях був ще довшим. Коли ми вийшли на дорогу, то вже не стали звертати в лісосмугу, адже ховатися не було сенсу. По дорозі зустріли чоловіків на «Москвичі» й попросили у них води. Через якийсь час приїхав Синоптик, і ми, втомлені, вирушили назад до Дніпра.
Рекомендую прочитати