Vasilevsky Urbex
Зроблено в FoxType
Степногірськ та занедбаний Таврійський гірничозбагачувальний комбінат
Занедбана шахта в Запорізькій області, Україна.
Буквально за 30 кілометрів від обласного центру Запорізької області, у бік Мелітополя, розташувалося колишнє шахтарське місто – Степногірськ. Ті далекі 80-ті роки минулого століття стали для нього містоутворюючим світанком, перетворивши село Сухоіванівка на будівництво століття.
Зростаюча потреба багатьох виробництв у марганцевій руді стала основною причиною для старту роботи на Токманському родовищі марганцевих руд, і причиною будівництва Таврійського гірничо-збагачувального комбінату, що притягувало своєю перспективністю багатьох громадян з усієї соціалістичної країни. На той час, це було перспективним місцем для старту кар’єри молодих спеціалістів, із відмінною зарплатою та соціальною підтримкою.
«Це був суцільний комплекс споруд, що складався з низки надшахтних будівель, – першого, похилого та другого шахтних стволів. Наразі залишився лише механічний цех, який забезпечував не лише шахту, але і все будівництво Таврійського ГЗК (на відео ми побуваємо всередині його, початок з 4:55 хв.).
До складу гірничо-збагачувального комбінату входили не лише шахти з видобутку марганцевої руди, але й не побудована збагачувальна фабрика, розрахована на переробку 9 000 000 т. руди на рік. Саме на цьому майданчику, розташовувалося 3 шахти потужністю по 2 000 000 т. (в одній з них ми побуваємо), та ще 2 шахти по 1 500 000 тонн видобутку руди на рік, які мали виходити в балку, в так звану безрудну зону, неподалік надшахтних будівель» – Володимир Миколайович.
Місце будівництва - обрано не випадково
Величезні запаси марганцю, найбільші у світі, приблизно 1,5 млрд. тонн руди, створили грандіозні плани щодо будівництва ще двох ГЗК, причому останній з них, мав би бути побудованим за річкою Токмак, ближче до Азовського моря. Планувалося навіть залучати ув’язнених до роботи, але цьому не судилося бути.
Ще на той час, а це був 1979 рік, далекоглядність розробки передбачала повне освоєння видобутку марганцю на цьому родовищі, і, минаючи технічний проект, керівництво країни оголосило про старт будівництва. Основна причина такого поспіху полягає в тому, що при поточному обсязі видобутку марганцю, 1979 рік, поклади Марганецького і Орджонікідзевського ГЗК, на початок 2000 року, мали б повністю виснажитися» – Володимир Миколайович – колишній головний інженер Таврійського Гоку.
Спуск у шахту
Той самий відкритий шахтний ствол, заради якого я приїхав, є 400 метровим тунелем, що йде під землю під кутом 45 градусів. Залишки надшахтної будівлі вже нічого приховують, тому пробравшись через гори будівельного сміття, легко можна потрапити в середину.
Влаштування похилого шахтного ствола досить просте. По центру розташовувався стрічковий транспортер, що піднімає добуту руду нагору, праворуч від нього, якщо дивитися вниз, знаходилися рейки, якими спускалися вагонетки з інструментами, а з лівого боку – сходинки для спуску шахтарів на горизонт.
Раніше шахтний ствол, обшитий чавунними метрополітенівськими тюбінгами, мав дві так звані перемички: перша розташовувалась на відстані 10 метрів від входу, а друга на 25 метрів нижче. Їхня основна функція полягала в тому, щоб не тільки закрити доступ до шахти, а й убезпечити можливість потрапляння брудної води, що знаходиться зверху, у водоносні горизонти (підземні води), через які проходить шахтний ствол.
Доступна глибина, на яку вдалося спуститися, становила лише 50 метрів, але по стволу довелося пройти всі 200.
На деяких тюбінгах є позначки глибини, зі стін періодично стирчать гаки для кабелів, але найбільше привертають увагу сталактити і сталагміти, що утворюють свої колонії на місці водоносних горизонтів, створюючи похмуру атмосферу шахтного ствола.
Спустившись до «води», місця, де стовбур вже затоплено, зустрічаєш картину великої блакитної пробки. Чиста вода вкрита запорошеним нальотом, а трохи вище за неї сочиться маленьке джерело, наповнюючи існуючу ванну.
Висновок
Побувавши на території колишнього підприємства, я був вражений масштабами та розмахом виробництва, навіть при тому, що від ГЗК залишився лише один цех. Крім одного з відкритих шахтних стволів, який, власне, і притягує сюди мандрівників, мені вдалося виявити ще 3. Два з них, як мені здалося, такі ж похилі, – завалені будівельним сміттям, а 3й вертикальний непомітно накритий бетонною плитою, якраз біля вежі з роком заснування – 1983 рік.
Але це ми говоримо лише про видиму частину підприємства, тобто те, що знаходиться на поверхні. Насправді, площа набагато більша. Під землею, хоч мені й не вдалося туди потрапити, розташовується величезна мережа тунелів. Свідчить такому висновку, наявність законсервованого вентиляційного ствола*, розташованого глибоко в полях, приблизно в 2х-3х кілометрах від залишенного цеху.
*Цей ствол є бетонним оголовком, під яким ховається вертикальна шахта. Примітно те, що дощова вода вже розмила під ним вхід, за бажанням та наявності відповідного спорядження, можна спробувати до нього потрапити.
Зараз на місці Таврійського ГЗК залишилися тільки купи цегли та бетону, весь метал вирізано – нічого не залишилося. Частина викупленої території, вже знаходиться під сонячними панелями електростанції.
Щиро дякую Володимиру Миколайовичу, місцевому жителю та колишньому головному інженеру.