Vasilevsky Urbex
Зроблено в FoxType
Цукроварів - Занедбане місто на 3000 осіб
Покинуте місто в Кіровоградській області, Україна.
Недалеко від міста Кропивницький (колишній Кіровоград), Кіровоградська область, на відстані 280 кілометрів від Києва, колись розташовувався потужний на той час цукровий завод № 11, для співробітників якого спеціально було збудовано повністю автономне місто – Цукроварів, що налічує 10 п’ятиповерхових будинків на 920 квартир.
З інфраструктури, для мешканців міста було створено всі умови – побудовано школу та магазин, була їдальня, фельдшерський пункт, пожежна частина, дитячий садок та клуб. Зручно розташовувалися дитячі майданчики, асфальтована дорога, регулярно ходив автобус.
У 90-ті роки чисельність жителів досягала 3000 чоловік, в основному це були робітники заводу та їхні сім’ї. На момент написання цієї статті тут залишилося не більше 100 осіб, і те, я, швидше за все, сильно перебільшую, може й 50 не набереться.
Зараз місто, якого вже давно немає мапі, приєднане до найближчого села Липняка, інфраструктурою якого, власне, і користуються мешканці Цукроварова.
Типові п’ятиповерхові будинки з досить непоганим плануванням квартир практично порожні. У більшості квартир мисливці за металом варварськи витягли все, що можна здати в «приймальню», у тому числі не погребували і дерев’яними конструкціями: вікнами, дверима та балконними блоками. Швидше за все, це банально пішло на дрова, бо з усіх благ комунального раю залишилася лише електрика, а водогін, опалення та, звичайно ж, каналізація були відключені.
Так-так, – кран із водою на вулиці, а каналізація у підвалі, хоча я не перевіряв.
Історія покинутого міста
Історія Цукроварова починається на початку 80-х років з появи містоутворюючого цукрового заводу № 11, якраз у той час, коли по всьому Радянському Союзу почався бум цукрового виробництва. У 1974 році з величезним розмахом і великою проєктною продуктивністю було закладено Добровеличківський цукровий завод, на той час із божевільною потужністю виробництва – 6 000 тонн цукрових буряків на добу (третій на весь СРСР за обсягом виробництва цукру). Через деякий час, виділений на будівництво, підприємство розпочало роботу.
Йде 1990 рік, наближається розвал союзу, але це ніяк не позначається на роботі заводу – життя вирує, цукор виробляється. Тяжкі часи наступають вже пізніше, через 13 років. Розмір статутного капіталу на 30.03.1996 р. становив 9 025 000,00 грн.
Так і не вийшовши на повну проєктну потужність, продуктивність цукру поступово падає і до 2004 завод повністю встав.
Підприємство почало переходити з рук в руки, перепродуватися, зрештою, до 2014 року, його повністю розтягли та порізали на метал. Пройшовши залишками цехів чітко видно, що мисливці за металом не полінувалися навіть витягти арматуру з бетонних конструкцій, залишивши по собі купи битої цегли та бетону.
Єдина будівля, що вціліла – це вежа – склад гранульованого шроту, що нагадує про колишнє підприємство.
Що зараз?
А що зараз? Нині це друга Прип’ять. Будинки розвалюються на очах, дороги вкриваючись мохом і заростають деревами і кущами, купи битого скла, але при цьому достатку – чистота, майже повна відсутність сміття.
Пройшовши до центру, можна зустріти місцевих. Зараз вони не дуже привітні, тому що до нас (нашої компанії) хтось намагався вломитися в школу, будівлю яку вони зберігають не тільки в первозданному вигляді, а й використовують для технічних потреб.
Зайти в будь-який під’їзд чи квартиру, не складає жодних труднощів, за винятком тих, в яких живуть, але потрапляючи в цю атмосферу, ти немов провалюєшся в минуле, в те минуле, в якому жили люди, в той радянський побут, спосіб життя і обстановку. Нерідко в квартирах можна зустріти залишки шпалер та малюнки, на стелі – плитку, ще тих часів, дерев’яні віконні рами, а не пластикові тощо.
Залишившись на ночівлю в одній із квартир, легко засинаєш, під звуки цвіркунів, насолоджуючись чистим заміським повітрям.
Нині це улюблене місце для тих, хто хоче побувати у минулому.
