Vasilevsky Urbex
Сделано в FoxType
Заброшенный Морозовский угольный карьер
Путешествуя по Украине, исследуя множество заброшенных индустриальных объектов, просто нельзя было не попасть на территорию бывшего Морозовского карьера, который раскрывал не только красоту такого масштабного объекта, но и скрывал в себе заброшенные роторные экскаваторы. Именно эти гигантские машины и были нашей целью, исследование которых уложилось в 2 поездки, которых явно нам не хватило.
Идея с кладбищем
Изучая карту и доступную информацию, стало понятно, что территория карьера охраняется, и спокойно лазить, снимать и исследовать нам никто не даст. Чтобы подобраться поближе к технике и меньше тратить время на «трансфер» решено было заехать на территорию машиной, через КПП, предварительно оставив ее там «под охраной».
Для реализации такого дерзкого плана приглянулось старое местное кладбище и легенда о «прабабушке», с помощью которой мы с легкостью попали на территорию. Трудно сказать, поверили нам или нет, но охраннику не хотелось попадать в неловкое положение, запретив навести могилу вымышленной прабабушки.
Но счастье длилось недолго, – нас выперли с позором, после гениальной идеи осмотреть карьер с вышки, расположенной на заброшенной электроподстанции.
Исследование территории
Я очень надеюсь, что мы еще раз соберемся и завершим наше приключение…
Поскольку территория карьера огромная, сразу стало понятно, что одним днем здесь не обойтись, и это было провальное разочарование. Нельзя просто проехать 200 км в одну сторону, взглянуть на один экскаватор, пройтись по заброшенной и охраняемой промзоне карьера и вернуться обратно в Днепр. Оказывается можно!
В первую поездку нам удалось побывать только на территории промзоны, с которой на другой стороне виднелись те самые экскаваторы. Сама территория представляет собой комплекс административных зданий, а также мастерских, о которых с уверенностью можно сказать, что это было сердце всего карьера, откуда не только курировалась работа рабочих, но и обслуживалась и чинилась вся техника, которая была в эксплуатации.
К сожалению, больше сказать ничего нельзя, – все разграблено. Опустевшие здания, разбросанные запчасти по территории, из живого уголка только будка охранников и пустые собачьи миски.
Что собой представляет Морозовский карьер
Морозовский карьер, правильнее сказать разрез, располагается в Александрийском районе Кировоградской области, соединяя своим пластом село Новоселовка и Морозовка, недалеко от населенного пункта Пантаевка. Здесь на огромной затопленной территории длиной около 5 км затопленной части (измерял с помощью гугл карт), явно виден весь путь легендарных заброшенных экскаваторов, ради которых и едут любители экстремального отдыха.
Разработку залежей бурого угля начали в 1970 году, и продолжали 39 лет, до 2009 года, пока владелец в лице открытого акционерного общества «Государственная Холдинговая Компания „Александрияуголь“, не остановил работы. А причиной остановки стало отключение электричества из-за огромных долгов перед энергокомпанией.
Последствиями накопления настолько больших долгов, которые привели к отключению, может быть несколько, – специально обанкротили предприятие, потребители угля не рассчитывались вовремя, поэтому нарастали задержки по выплатам и расчетам, или же стоимость угля была настолько низкой, что не покрывала затраты на его добычу. Что касается последнего варианта, то ответ кроется в самой марке угля.
Бурый уголь по советской классификации относится к марке «Б», чаще всего предназначен для тепловых электростанций и отличается низкой температурой сгорания, повышенной влажностью и дешевизной на рынке энергоносителей. Как мне кажется, именно в этом и кроется разгадка банкротства «Александрияуголь», даже при том, что добыча угля достигала миллиона тонн в год.
«Прямо банально смешно, – отключили электричество, вырабатываемое на теплоэлектростанциях, топливом для которых и является этот же бурый уголь (Подробнее о буром угле)
Поскольку глубина залегания ископаемого составляет от 10 до 100 метров от поверхности, добычу осуществляли открытым способом, для которого и служили эти огромные машины, срезая пласт за пластом ценного энергоносителя.
Какие экскаваторы были, а какие остались?
Из различных открытых источников стало понятно, что при разработке разреза использовали самую разнообразную технику, которую можно разделить на несколько частей, а именно:
- Самые большие и производительные экскаваторы ЭРШР-1600 и ЭРШРД-5250.
- 3 шагающих драглайна ЭШ 6/45.
- Немецкие трофейные экскаваторы – DS-1000 и DS-1500.
- Шагающий отвалообразователь ОШР-5000.
- Трофейный немецкий транспортно-отвальный мост, вывезенный с Германии (г. Брегвитце) по окончанию Второй Мировой (срезан давно).
- Вспомогательная техника (тепловозы, электровозы, самосвалы и конвейеры).
Сейчас, точнее на лето 2021 года, еще есть что посмотреть, по крайней мере ребятам из Dnipro Stalker удалось это сделать и на нескольких экскаваторах они побывали (фото выше). Также добавлю и несколько старых фотографий, найденных в просторах интернета.
Что будет с Морозовским карьером?
Исходя из моего личного мнения, то история этого карьера уже закончена. Ходили, конечно, разные слухи о рекультивации, рефинансировании, привлечении китайских инвесторов и т.д., но по большому счету, все эти теории – не более чем надежда бывших работников предприятия на возвращение к прежней работе, ведь из 70-тысячного населения ближайших поселков на карьере было задействовано ни много, ни мало около 15 000. Что касается всего того наследия, которое осталось, – уже не спасти.
Часть оборудования ушла на переплавку в виде металлолома, часть оборудования и комплектующих были сняты и использованы для работы в других экскаваторах и карьерах, а корпуса и конструкции стали домом для рыб на дне карьера.
С развитием новых технологий и постепенного ухода от идеи использования ископаемого топлива, я очень сомневаюсь в рентабельности продолжения разработки этого пласта.
Приключения глазами других участников группы
Мовою оригіналу
Їхали ми туди довго, криворізька траса гарно лежить, їхать тихо. А вже далі дорога більше схожа на поверхню місяця. Проїхавши 200 км припаркувалися ми у селі Діброви, що за 6 км від об'єкта. А вже далі, полями рухались до цілі. Прибули десь о 11:00, і як по розкладу агрономів на полях була пітьма. То ж ми, як справжня розвідка вирішили йшли смугами посадок. Це було зроблено так, щоб ніхто не запитав “а хулі ми тут лазим”.
Тож ми проходили поля, не навпростець, а прям через густі усадження які поділяють поля. Там тобі, усе що душа побажає — кліщі, павуки, миші, змії. Одним словом — пісня. Я спочатку пішов першим, радо і впевнено рухаючись до цілі. Ви собі уявити не можете яка це була помилка. Я вжитті не бачив такої кількості павутини, при тому не аби якої павутини, ця була дуже пружка і міцна. Тож поки я відривав від свого обличчя та волосся павутину, хлопці вигадали: йти та махати палкою перед собою, збираючи цю солодку вату.
Останнє поле було кукурудзяним, а за ним вже пригірок. Піднявшись ми побачили кар’єр у всій його красі. Правда стояти на пагорбі було не найкращою ідеєю, тому ми швиденько почали спуск, щоб не спалитись. Нарешті спустившись з нього схилом, можна було починати розпаковку. "У нас з собою було..." Насос, надувний матрац, надувне ліжко, ліхтарики, підводна камера, похідні інструменти та пайок.
Я, Фара, Мотузка та Синоптик качаємо матрац, відлякуємо змій, та вдивляємось в горизонт чи не було "запалу". Справу зроблено, час у воду!
Перед нами відкрилась гладь затопленого кар'єру, з якого визирали промислові монстри. Першим був крокуючий роторний екскаватор ЕРШРД-5250, одразу за яким ховався його брат ОШР-5000. Обидва з АЗОВМАШу. Було таке відчуття, що вони живі. Неначе тут стояли завжди, господарі Морозівського кар'єру. Горіло сонце та у далечині протилежного берегу виднілись цеха колишнього підприємства “Олександріявуголь”.
Колись тут був справжній промисловий оркестр, а тепер така тиша, що можна почути, як в сусідньому селі комбайнер перднув. Ми розглядаючи ці пейзажі починаємо підготовку до спуску у воду. Я та Мотузка зняли усю свою одежу залишивши тільки труси, Фара перевдягнувся у козирні плавки, і ми запхали усе у пакет. Я передав пакет Синоптику, він вкинув усе у пакет, та дивиться на мене. Я кажу йому:
— А трусів у тебе нема?
Він каже: — нема! Але в мене є ідея…
І вдягає на свій спітнілий зад та спітнілий орган сміттєвий пакет на 5 літрів. Напівпрозорий, сміттєвий, небесного кольору пакет. Ми позалазили на матраци. Я, Фара та Синоптик пливли на великому матраці. Розгрібаючи трясовиння, та поступово наближались до першого крану. Великий роторний гігант. Його масив тиснув на нас своєю величчю. Пакет на дупі Синоптика перетворився у теплицю, і він постійно прискорював гребти "бо напікає". Тим часом вже давно обігнавши нас Мотузка, на своєму односпальному — швартувався біля нижньої рубки машиніста.
Ближче до крана вода була смолянистою, з характерними плямами веселки на воді. Чіпляючись за пірила зовнішніх східців, я зрозумів — як його багато ще під водою. Мокрими ногами ступаючи на залізні сходи, вітання цього монстра мені були колючими на дотик. Чіпкі та трішки гострі сходи, не були розраховані для того, щоб по ньому лазили напівголі сталкери. Нас охопило відчуття неймовірної радості, та вражень, що ми зайшли на дах нижніх поверхів.
Оглядаючи нижні поверхи, робочі комірки, та технічні приміщення мені здавалось ми тут будемо тиждень його оглядати. Через те що він стояв фактично на воді, не покидало відчуття що ми на якійсь нафтовій станції у відкритому океані. Тридцять сім метрів над водою лише одного з них, а ми годину дивимось лише нижні поверхи ще не підіймаючись. Мабуть, це ми відчули всі разом, і прийняли рішення розійтись врізнобіч, щоб краще усе оглянути. Я вже добряче подумав, щоб перевзутись, бо до моїх ніг прилипала іржа та мастило... Не кажучи вже про те, що увесь метал почав нагріватись на сонці.
От, тепер усе стало набагато краще! Перевзутий я, бігав по цьому гіганту як навіжений. Ця локація місцями була така захоплива, така неповторна. Ми почали підійматись на головну стрілу першого крану, з якої відкривався ще кращий вид. Ми бачили якийсь шифер, ледь визираючу стрілу ЕШ 6/45, та різну техніку. А прям під нами був неймовірний роторний ковш, в пазурах якого вже ріс багаторічний очерет.
Одне наганяло суму на всіх, оглядаючи кран складно було не помітити, що його потроху почали розбирати на деталі. То там відрізали, то тут. Десь не було кабеля, а десь зрізаний мотор електроприводу. Здогадки було очевидними. У цього об’єкту є охорона, і навряд їм добре платять. Та і до цивілізації тут далеко. А якщо тут щось пиляти, або працювати газовою різкою, це почує вся околиця. Тож це могла робити тільки охорона.
Набігавшись по роторному, ми почали спускатись до матраців з піку стріли велетня, саме тоді я побачив що під водою є не тільки техніка, а ще велика адміністративна споруда.
— Тіпи! Нам точно треба шукати спорядження аквалангістів та їхати сюди ще! Підводний сталк це новий етап нашого клубу! (Так сказав я та загорівся планами на наступну поїздку вже зараз.)
Ми пострибали на матраци, та відштовхнувшись — попливли до наступного. Швартанулись ми м’яко, ОШР-5000 був схожий на справжній піратський корабель. Через нього проходила гігантська смуга подачі ґрунту. Того самого ґрунту який копав його брат. Задача цього гіганта просіювати його та висипати на обвал(гору відпрацьованого ґрунту). “Палуба” тут справді широка, в порівнянні з іншим краном. Я подивився на стрілу, і прикинув як довго туди підіймаюсь.
Десь у цю хвилину, пригода того дня, почала обертатись поступово в особисте фіаско. Мене почало морозить, і я пішов шукати свої речі. Одразу після цього схопило живіт. Поки хлопці підіймались в гору зі словами “Ну шо ти? з нами чи не?” я шукав очима де тут туалет. Мабуть, у підсобних приміщеннях. Забігши туди я побачив 2 балони, та газову різку, болгарку, та місце від багаття. А трішки далі стояв знятий звідкись унітаз. Довго думать не прийшлось, як то кажуть — підпирало. Граючи своєю жопою на цьому тромбоні, я зрозумів — це база металорубів. Зробивши свою брудну справу я вийшов знову на “палубу”, підняв очі, та побачив що хлопці вже на піку стріли. Однією з тих що тримали троси. Мабуть, я б почав заздрити, що зараз не там, але у мене почалась друга хвиля. Тільки тепер це була блювота. Уся ця двіжуха тримала мене, хвилин 20, яку побачив Фара. Це був сонячний удар. Я так знатно помітив територію, що іншим теж ставало зле. Фара зібрав хлопців, та усі почали закруглятись.
Якось мене заштовхали на матрац, потім на пригірок берега. Де вже ми поділились на пари. Синоптик та Мотузка пішли до машини вже навпростець, а Фара вів мене через кукурудзу. Я вам скажу ця кукурудза запам’яталась нам обом ще надовго. Я тримався за рюкзак Фари, на мені теж рюкзак до якого прив’язаний пакет АТБ. Сил майже не було того я йшов з закритими очима. В голові думка — “цей день просто треба дожити”. Великі, важкі, товсті качани які б’ють нас то по обличчю, то по ногах, а іноді по яйцях. Це не порнохаб. Це реальність мого страждання.
Напівшляху до машини, ми зустріли мужичків на москвичу. Я попросив в них попити, та їм здається дав якісь гривні шо в кишені були, ми потеревенили. Тим часом до нас під'їхав Синоптик, і ми вирушили додому. Одне скажу точно, що мене Синоптик бісив, і ще не зупинявся коли я хотів стати поїсти, але це вже взагалі інша історія.
Це був початок осені 2021 року. Наступну подорож ми планували на літо 22-го. На початку 22-го почалось кацапське вторгнення, і усе сталкерство відійшло на дуже далекий план.
Мовою оригіналу
Отже, моя розповідь про цю поїздку. Це було ще до війни, наскільки я пам’ятаю. Ми вирішили їхати до Кіровограда. Все почалося рано вранці: Синоптик (ім’я, на жаль, не пам’ятаю) зібрав нас по району своєю машиною, і ми вирушили в дорогу. Початок подорожі був багатообіцяючим, адже ми їхали у протилежному напрямку, а Синоптик казав: «Так буде коротше». У результаті це додало 30 хвилин до маршруту. Особливо акцентую на цьому увагу, бо мене це тоді страшенно розізлило 😀
Дорога туди минула досить швидко. Ми обговорювали саму поїздку та розмовляли на різні теми.
Точка висадки у нас була в полі, і другий момент, який мене дратував, — це те, що ми припаркували машину страшенно далеко від самого кар’єру. Чомусь усі вирішили, що інакше нас хтось помітить. Ну гаразд. Ми вивантажилися, перевдягнулися, дістали все спорядження, камери, зарядки, пакети та матрац, який замінив нам човен. Стояла шалена спека, і ми вирушили пішки в бік кар’єру, залишивши машину в кущах.
Ми перейшли ґрунтову дорогу, пройшли вздовж поля до лісосмуги й рушили нею. Йти по лісосмузі було не дуже приємно: там було сотні павутин із павуками, які були всюди — знизу, зверху, з боків. Доводилося збивати павутину палицями, щоб пройти. Іноді павуки падали на голову. Ми йшли хвилин 20–30, а потім вийшли в пусте поле й пішли вздовж нього.
Зрештою ми підійшли до кукурудзяного поля, і обійти його було неможливо, бо кар’єр був прямо за ним. Тож ми пробиралися між кукурудзяними стеблами, які іноді били по ногах, обличчю, і, по яйцях. Це поле здавалося нескінченним, і ми дуже довго ним ішли. Весь шлях в один бік зайняв близько години.
І ось, нарешті, коли ми дісталися до кар’єру, то побачили екскаватори вдалині. Ми почали пробиратися до них, шлях тепер ішов вниз по схилу. Коли ми підійшли до води, то почали перевдягатися й надувати матраци. Попри шалену спеку, вода на той момент була ще досить крижаною. Нас було четверо: троє на матраці й один на колі або на подушці — точно вже не пам’ятаю. Окрім цього, Синоптик порвав плавки або забув їх удома, і він нічого кращого не придумав, як одягнути пакет замість трусів. Іноді це було смішно, бо саме той випадав, але в цілому це не завадило нам допливти до першого екскаватора з двох.
Вивантажившись, ми почали все оглядати, знімати відео, фотографуватися, лазити по екскаватору. Це було дуже круто.
На екскаваторах нічого особливого не відбувалося. Ми милувалися краєвидами й робили фото. Але коли ми перепливли до другого, Вагону стало погано. Напевно, далася взнаки довга дорога під сонцем. Він усе заблював у машинному відділенні, і ми вирішили, що пора повертатися до машини.
Синоптик знову натягнув пакет на те саме місце і ми попливли до берега. Ми зібрали речі, передяглися й вирушили назад через кукурудзяне поле. Ураховуючи, що Вагону було дуже зле, ми розділилися: хлопці пішли вперед, щоб під’їхати машиною ближче, а ми з Вагоном повільно пробиралися кукурудзяними стеблами.
Через те, що машину залишили далеко, зворотній шлях був ще довшим. Коли ми вийшли на дорогу, то вже не стали звертати в лісосмугу, адже ховатися не було сенсу. По дорозі зустріли чоловіків на «Москвичі» й попросили у них води. Через якийсь час приїхав Синоптик, і ми, втомлені, вирушили назад до Дніпра.
Рекомендую прочесть